Дорогі друзі! Останні дні ми знайомили вас з історіями кохання наших клієнтів.

Сьогодні пропонуємо вам познайомитися з історією любові родини Мар’янських Антоніни та Миколи, яку описує сама Антоніна Олександрівна Мар’янська.

Любов вічна!

Не зважаючи на всі перешкоди, катаклізми, війни, погодні умови, вік людини – вона існувала, існує і буде існувати допоки на землі буде життя.

Любов – то є краса земна, доброта душі, то є дар природи, сила, що від Бога, то пісня щастя, любов – то є дитя, а також рідна мати, любов до праці на рідній землі. Всі успіхи і перемоги завдяки її високості Любові.

Можливо, в наш час люди трохи змінили це поняття по відношенню до себе. Але серце кожного це сприймє по-своєму і вона просинається у кожного в свій час.

Важливим є те, шоб це святе почуття передати своїм нащадкам. А це не завжди легко і не кожному вдається.

Життя кожної родини – це епоха. Любов моїх батьків зародилася в 1933-34 роках. Незважаючи на часи, про які страшно згадувати, це були не відносини (як тепер модно говорити), а справжня любов, яку вони пронесли разом через війни. А їх було аж три, в яких брав участь мій батько. Розруху, відбудову, перебудову, про яку не розуміли, як потрібно перебудовуватися чесному робітникові. І так 56 років разом. А далі, як розпорядився Бог. Подарували світові двох доньок, дочекалися чотирьох внуків. І передали в спадок любов, любов один до одного, до людей, до роботи, до Бога, до Батьківщини. У матері моєї завжди був такий вислів «Дочко, май Бога в серці».

У дочок, також, була любов до останнього подиху, в якій вони народили по двоє діток і старалися привити їм ту саму любов до батьків, до дітей, близьких і, взагалі, навчили любити і поважати людей, підтримувати один одного в будь-якій ситуації. Та життя розпорядилося по-іншому. Це від нас не залежить.

Але та любов, відповідальність,чесність, порядність, традиції, що передалися від дідуся з бабусею, від батьків – вона на завжди й далі передається з покоління в покоління.

Саме так і має бути!

І все це залежить від виховання. Виховання не різкою і криком, а прикладом батьків,

саме любов»ю.

Так, життя це важка й цікава штука. І я пишаюся тим, що наука моїх батьків, сестри – надзвичайної людини, не в кожного така була, чи є така, мого чоловіка, з яким я також прожила 55 років, усих нині покійних, «не пішла в ліс». І ті традиції, та любов, що зародилися у моїх дідуся і бабусі (а мені вже ого скільки років), збереглися і, думаю, передаватимуться правнукам.

І сьогодні я щаслива і багата людина. Я маю дві доньки, двох синів дві невістки і два зяті – це старші, невістку і зятя молодших, п’ять онуків і одну онучку та красуню правнучку, яких я обожнюю і ними пишаюся. Всі вони мені дорогі разом і кожен окремо. Всі вони з освітою, звичайно крім правнучки, всі добрі, чуйні, виховані. Я хочу щоб вони були щасливі, здорові, жили в мирній, сильній, багатій Україні.

Так Бог дав, що одні відходять у вічність, натомість, інші приходять на радість.

Та любов вічна!