Тридцять п’ять років минуло від того дня, коли Україну спіткала страшна трагедія — техногенна катастрофа, спричинена вибухом на Чорнобильській АЕС. Його наслідки — безмежні людські втрати та незмірна шкода, завдана здоров’ю цілої нації.

Своїми спогадами поділився клієнт відділення організації надання адресної натуральної допомоги Демківський Станіслав Васильович: ліквідатор ЧАЕС, інвалід ІІ групи, в його серці вже ніколи не згасне біль, спричинений«полум’ям Чорнобиля».

«В той час я працював будівельником, було мені 23 роки. 2 травня 1986-го керівник підприємства, де я працював, повідомив про терміновий збір бригади. Директор сказав нам, що на Чорнобильській атомній станції сталася аварія і потрібна допомога в ліквідації. Ніхто ще до кінця не розумів, що трапилось і куди їдемо, але ми погодились. Адже розуміли, що там зараз такі ж, як ми, прості люди, і їм потрібна допомога.

По приїзді ми проживали в селищі Дитятки та будували в 30-кіло-метрової зоні будинки для працюючих в зоні відчуження. Я працював в бригаді ПМК-107 яка складалась з 14 чоловік.

Вражала природа навкруги. Майже відразу пожовтіли дерева, навіть трава та бур’яни стали бурого кольору. Сильно дерло в горлі. Хриплі голоси та червоні обличчя — таких прикмет набували всі ліквідатори вже на третій день роботи. Радіоактивні частинки осідали на шкірі та голосових зв’язках, спричиняючи опіки.

Я пропрацював там два тижні. Але через стільки років я жодного разу не пошкодував, що був там. Я пишаюсь тим, що зробив свій маленький внесок у ліквідацію катастрофи.

Травень 1986-го назавжди розділив моє життя на два великих відрізки: до та після трагедії».